«Тобі за це нічого не буде». Поки що це правда — і саме тому в Україні працюють дропи

Уявіть найпростішу схему. Вам телефонують «зі служби безпеки банку». Через двадцять хвилин ваших грошей на рахунку немає. Ще за годину вони вже пройшли через п’ять чужих рахунків і зникли.

Питання, яке рідко ставлять: а чиї це були рахунки?

Не шахрая. Шахрай ніколи не світить своє ім’я. Це були рахунки звичайних людей – студента, який побачив у телеграмі «підробіток без досвіду», чоловіка, якому потрібні були гроші до зарплати, пенсіонерки, яку попросив сусід. Кожен із них зробив те, що здавалося дрібницею: віддав свою картку або доступ до неї. За дві-три тисячі гривень.

Таких людей називають дропами. За оцінками Національної поліції, близько 70% шахрайств в Україні вчиняються за їхньої участі.

І тут головне, що варто зрозуміти: без них схема не працює взагалі.

Чому дроп – не дрібна деталь, а фундамент

Ми звикли думати, що шахрайство – це щось, що з нами роблять. Насправді Україна в цій історії давно грає обидві ролі. Колцентри, які працюють із нашої території, обдзвонюють не тільки українців – вони обдзвонюють Європу. Харківський колцентр, який припиняли спільно з латвійськими колегами та Євроюстом – це не сенсація, це рутина. І в кожній такій схемі, звідки б вона не працювала, є та сама ланка: людина з паспортом, яка віддала свою картку. Шахрай може бути де завгодно – у Тирані, у Харкові, за ґратами. Гроші – не можуть. Їм потрібен рахунок конкретної людини з конкретним паспортом. Приберіть дропів – і схема зупиняється на першому кроці. Дзвінок є, обман є, а взяти гроші нікуди. Тому дропів вербують масово. Над окремим дропом стоїть дроповод – людина, яка поставила це на потік: оголошення, «легкі гроші», студентські чати, гуртожитки. Далі картки продаються далі по ланцюгу. Це не хаос, це ринок – з цінами, посередниками й рекламою. А будь-який ринок росте рівно настільки, наскільки він безпечний.

Найчесніший аргумент вербувальника

Коли дропа вмовляють, йому кажуть: «Ти ж просто даєш картку. Тобі за це нічого не буде». Найгірше в цій фразі те, що вона правдива. Погляньмо, що сьогодні може зробити правоохоронець із людиною, яка передала картку:

• Притягнути за шахрайство – стаття 190 ККУ? Дроп нікого не обманював. Він не дзвонив жертві, не знає її імені, взагалі не в курсі, кого й на скільки «розвели». А шахрайство – це саме про обман. Довести участь дропа в конкретному шахрайстві майже неможливо.
• За відмивання грошей – стаття 209 ККУ? Ця стаття вимагає довести, що людина хотіла приховати злочинне походження грошей. А дроп зазвичай і не питав, звідки вони. «Я не знав, чиї це гроші» – і справа розсипається.
• Є ж стаття 200 ККУ – про незаконні дії з платіжними картками? Є. Але вона про підроблені картки й документи. А дроп передає справжню – законно видану на його ім’я, справжнім банком, у справжньому відділенні. Формально вона чиста.

Виходить абсурд: ключова ланка, без якої не працює жодна схема, – єдина, до якої в держави немає нормальної статті.

І це не нейтральна ситуація. Відсутність відповідальності – не «пробіл у законі», який можна закрити колись потім. Це реклама. Кожен місяць без норми – це нові тисячі проданих карток і нові люди, чиї гроші через них пішли.

Що вже працює в Україні – і що ЄС лише збирається запускати

Тут варто сказати те, що в нас говорити не звикли: у цій боротьбі Україна не наздоганяє Європу. У кількох речах вона попереду. Прямо зараз ЄС завершує роботу над великим платіжним пакетом – PSD3 і PSR. Наприкінці листопада 2025 року Європарламент і Рада нарешті домовилися про текст, ухвалення очікується цього року, а реально застосовуватися все це почне не раніше 2027–2028-го. Що там записали як головні новації проти шахрайства? Обов’язковий обмін інформацією про шахрайство між банками й платіжними компаніями. Перевірку того, чи справді ім’я отримувача збігається з номером рахунку. Постійний моніторинг підозрілих операцій. І залучення до боротьби телеком-операторів та онлайн-платформ – бо шахрайство народжується не в банку, а в дзвінку й у соцмережі.

Тепер погляньте на Україну. Обмін даними про шахрайство між учасниками ринку в реальному часі – вже працює. Це платформа AntiFraudHub, через яку банки, платіжні компанії та інші учасники бачать підозрілі рахунки й операції не через місяць, а зараз. Механізм такого обміну прямо закріплений статтею 66 Закону «Про платіжні послуги» – і, що важливо, побудований він самим ринком, а не з-під палиці.

Залучення телеком-операторів – теж уже є. Типізація дзвінків, боротьба з підміною номерів, можливість блокувати номери, з яких масово йде шахрайський обдзвін.

Тобто те, що ЄС урочисто вписує в регламент і збирається вмикати за два роки, український ринок уже кілька років просто робить. Читаючи PSR, важко втриматися від класичного: «Так це ж було вже!» – фраза, яку Леонід Кучма кинув Януковичу ще у 2003-му, несподівано добре лягає на європейський платіжний пакет 2026 року. І це працює. Рахунки виявляють. Операції зупиняють. Гроші повертають.

Але ось у чому пастка. І тут перевага, на жаль, закінчується. Дропа виявили. Рахунок заблокували. Що далі? Далі – нічого. Людина йде додому, а дроповод наступного дня приводить нового. Ринок навіть не помічає втрати. Уся ця система – чудова машина виявлення. Але виявлення й покарання – різні речі. І другої машини в нас немає.

А в ЄС вона є – і давно. Та сама Директива 2019/713 зобов’язала всі держави-члени карати не лише шахрая, а й тих, хто передає й продає доступ до рахунків, ще сім років тому. Тобто європейці зробили це в логічному порядку: спочатку закрили питання відповідальності, а тепер, у 2026-му, добудовують до неї той шар виявлення, який у нас уже стоїть.

Ми пішли навпаки. Почали з важчого й дорожчого – і зробили це швидше за них. А найпростіше, те, з чого вони починали, досі не зроблено. Дивна конструкція: дах є, стін немає. Виявлення без відповідальності – це нескінченна гра в блокування рахунків. Ви можете виграти кожен окремий раунд і все одно програвати війну, бо суперник не несе жодних втрат. Саме тому потрібна кримінальна норма. Не замість того, що вже працює, – а щоб те, що вже працює, працювало на повну потужність. Одна стаття не додасть до системи нічого нового: вона просто ввімкне в розетку те, що вже змонтовано.

До чого тут Європа

Тепер про ту саму Директиву – з повним ім’ям, бо воно того варте.

Директива (ЄС) 2019/713 Європейського Парламенту та Ради від 17 квітня 2019 року про боротьбу з шахрайством та підробкою безготівкових платіжних засобів і заміну Рамкового рішення Ради 2001/413/JHA.

Зверніть увагу на останні слова. Вона не з’явилася з нічого – вона замінила попередній документ, ухвалений ще у 2001-му. Тобто Європа воює з цим двадцять п’ять років. Спершу – рамковим рішенням, коли карток було мало, а інтернет-банкінгу не існувало. Потім, коли з’явилися смартфони, миттєві платежі й колцентри, стало зрозуміло, що старий документ не тягне. І у 2019 році його переписали з нуля.

Що вимагає нова редакція? Карати не лише того, хто краде гроші, а всіх, хто робить крадіжку можливою: того, хто підробляє інструмент, того, хто ним володіє для шахрайства, і – прямим текстом – того, хто продає, передає, розповсюджує або надає в користування доступ до чужих грошей. Це і є дроп із дроповодом, описані мовою європейського права.

Це мінімальний стандарт. Держава ЄС може карати суворіше – м’якше не може. І от що цікаво. За двадцять п’ять років роботи над цією проблемою Європа так і не знайшла способу обійтися без цієї норми. Пробували ловити дропів загальними статтями – про крадіжку, про пособництво, про відмивання. Виходило погано: справи розсипалися рівно там, де й у нас, – на питанні «а він знав чи не знав?». Тому й потрібен окремий склад із чітким словом «завідомо». Україна взяла на себе зобов’язання цей стандарт запровадити. Це не побажання і не «гармонізація заради гармонізації» – це конкретний пункт Дорожньої карти з питань верховенства права, схваленої урядом у травні 2025 року, у переговорному кластері 1 «Основи процесу вступу до ЄС». Той самий кластер, який відкривається першим і закривається останнім: поки в ньому щось не зроблено, стоїть увесь процес.

Але от що варто сказати прямо: навіть якби євроінтеграції не існувало, цей закон був би потрібен нам самим. Бо гроші, які виводять через дропів, – це не абстрактні європейські гроші. Це гроші українців. Гроші пенсіонерки, яку «з банку» попросили терміново продовжити картку, бо інакше пенсія не надійде. Гроші людей, які продали авто й отримали дзвінок «від покупця». Директива тут просто підказує рішення, яке вже перевірили інші. Але потреба – наша власна.

Що пропонується

Кіберполіція розробила законопроєкт, який доповнює Кримінальний кодекс новою статтею 200¹. І головне в ньому – не покарання. Головне в ньому те, що він уперше проводить лінію між дропом і організатором. Сьогодні цієї лінії немає взагалі: закон не бачить ні того, ні того. Стаття 200¹ будує сходи, де кожна наступна сходинка – це крок глибше в схему.

1.Сходинка перша – той, хто дав картку. Людина передала іншому свою картку, рахунок, електронний гаманець чи логін-пароль до них – завідомо усвідомлюючи, що це піде на шахрайство. → Штраф від 300 до 1000 неоподатковуваних мінімумів – це приблизно від 5 до 17 тисяч гривень.

Ось на цьому слові – «завідомо» – тримається вся стаття. Не «загубив картку». Не «дав дружині зняти гроші». Не «оформив на прохання родича й не подумав». Людина розуміла, для чого це роблять, – і все одно віддала.

І тут виникає цілком резонне питання: а що заважає просто сказати «я не знав»?

Сказати – ніщо не заважає. Тільки це не працює. Усвідомлення доводять не зі слів людини, а з обставин, які лишаються назовні. Листування, де прямо написано, що картка потрібна «для заливів». Оголошення «підробіток без досвіду, 2000 за картку» – людина ж на щось відгукнулася. Оплата готівкою або криптою за те, що банк робить безкоштовно. Три картки трьох різних банків, оформлені за один тиждень. Картка, віддана разом із SIM-карткою й доступом до банківського застосунку – бо просто «позичити картку» цього не потребує.

Жоден із цих фактів окремо нічого не доводить. Разом вони показують людину, яка все розуміла. А той, хто справді не розумів, – справді не підпадає. Саме тому це слово в статті й стоїть: воно захищає того, кого обманули, і не рятує того, хто просто вирішив не питати.

2. Сходинка друга – той, хто на цьому заробляє. Дроповод: організовує відкриття рахунків на чужі імена, щоб потім пустити через них чужі гроші, або скуповує вже готові. → Штраф від 1000 до 3000 мінімумів (17–51 тисяча гривень) або обмеження волі до 2 років. Зверніть увагу: тут уже з’являється не лише гроші. Для вербувальника закон одразу передбачає варіант, у якому платити доведеться не грошима.

3. Сходинка третя – той, хто робить це не вперше. Повторно або групою за попередньою змовою. → Обмеження або позбавлення волі до 3 років.

4. Сходинка четверта – організована група. → Від 3 до 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Тобто чим далі людина від картки й ближче до штабу схеми – тим суворіше. Це рівно та логіка, якої зараз бракує: сьогодні закон однаково безпорадний і зі дропом, і з тим, хто цього дропа знайшов.

Плюс дві технічні речі, які легко проґавити, а вони важливі.

Уточнюється чинна стаття про підроблені платіжні документи – щоб під неї нарешті підпадала не лише «підробка», а й «фальсифікація». Різниця здається словесною, але саме через неї частина справ сьогодні не доходить до суду.

І прописується, хто саме розслідує. Бо зараз виходить абсурд: дроп у Полтаві, жертва в Ужгороді, колцентр невідомо де – і кожен орган має привід сказати «це не наша територія». Законопроєкт каже просто: слідчий, який працює по шахрайству, забирає до себе і дропа – щоб один злочин не розповзався на кілька справ у різних кабінетах.

Що, на нашу думку, зробило б цей закон сильнішим

Проєкт добрий і його треба ухвалювати. Але є кілька речей, які краще врахувати зараз, ніж переписувати потім.

1. Штраф – це прайс, а не покарання

Зараз для самого дропа передбачений тільки штраф. Порахуймо разом. Дроп отримує за картку кілька тисяч гривень. Мінімальний штраф – близько п’яти тисяч. Тобто це вартість двох-трьох переданих карток. Дроповод, у якого таких карток сотні, покриє цей штраф не помітивши. Якщо єдиний ризик у схемі – грошовий, він просто закладається у витрати. Це перестає бути покаранням і стає ціною за вхід. Вербувальник навіть зможе сказати чесно: «Ну оштрафують – я покрию».

Ми пропонуємо додати альтернативу: штраф, громадські роботи або обмеження волі до двох років. І тут одразу знімемо головне заперечення: ніхто не збирається саджати студентів. Мета взагалі не в цьому. Найцікавіший варіант тут – саме громадські роботи. Це не в’язниця. Людина не втрачає ні роботу, ні навчання, ні майбутнє. Але це покарання, яке видно. Прибирати вулицю у своєму районі кілька місяців – це та річ, яку не сховаєш від сусідів, однокурсників і батьків. І ось це працює краще за будь-який штраф, бо штраф можна тихо заплатити (а частіше – щоб не сваритися, заплатять батьки), і про нього ніхто не дізнається.

Дроповод продає «легкі гроші й повну анонімність». Громадські роботи забирають у нього і те, й інше: гроші виявляються не такими легкими, а анонімності немає взагалі. Зате в людини лишається шанс – і сором, який працює краще за протокол. А обмеження волі в санкції потрібне не для студента. Воно потрібне для того, хто прийшов у це вдруге, втретє й на потоці. Суд сам розбереться, хто перед ним. Головне – дати йому вибір, а не лише квитанцію.

2. Не забути про криптовалюту

Дропи давно працюють не лише з банківськими картками. Крипто-гаманці – та сама схема, тільки без банку. Варто прямо написати, що стаття охоплює й гаманці для віртуальних активів. Інакше через рік доведеться повертатися до цього окремим законом.

3. Дати дропу вихід – в обмін на вербувальника

Це наша окрема пропозиція, і ми чесно кажемо: вона ще не обговорена з правоохоронцями, і чи підтримає її парламент – невідомо. Суть така: якщо людина, яка передала картку, сама прийшла й допомогла викрити організатора – звільнити її від відповідальності.

Логіка проста. Держава полює не на студента з карткою. Вона полює на того, хто цього студента знайшов, умовив і поставив на конвеєр. А дроп – часто єдина людина, яка бачила вербувальника наживо, знає його акаунт, його манеру, його схему. Сьогодні в дропа немає жодного стимулу говорити: зізнатися – значить нашкодити тільки собі. Дайте йому вихід – і замість одного покараного дропа держава отримає свідка проти того, хто робить сотні таких дропів.

Чому не варто чекати

Не тому, що «в нас дедлайн з ЄС». А тому що:

• Проблема росте саме через мовчання закону. Ринок дропів реагує на ризик. Поки ризику нема – він росте рівно з рекламним бюджетом дроповодів.
• Ми вже вклалися – час це окупити. AntiFraudHub, обмін даними між банками, робота з телеком-операторами – усе це побудовано, працює й коштувало ринку чималих зусиль. Одна стаття Кримінального кодексу не потребує ні бюджету, ні років розробки. Але саме вона перетворює виявленого дропа з тимчасово заблокованого рахунку на реальну втрату для схеми.
• І так, це зобов’язання перед ЄС – з першого й найважчого переговорного кластера. Але хай це буде приємним бонусом, а не головним аргументом.

Стаття 200¹ не зробить дропа злочинцем століття. Вона зробить простішу річ. Вона перетворить фразу «тобі за це нічого не буде» з правди на брехню. Для індустрії, яка стоїть саме на цій фразі, цього буде цілком достатньо.

Матеріал підготовлено Асоціацією ЄМА.