2027 рік і українські банки: євроінтеграція платіжного ринку між амбіцією і реальністю

31 грудня 2027 року – дата, яка фігурує в офіційних документах НБУ як дедлайн євроінтеграції платіжного ринку. За планом, до цього моменту Україна має імплементувати ключові норми ЄС у сфері платежів. Звучить чітко. Але за цією датою – складна реальність, яку варто розуміти правильно.

НБУ означив ключові стріми платіжної євроінтеграції:

1. Перший – регулювання interchange. Це комісія, яку банк торговця платить банку покупця за кожну карткову транзакцію. Регламент ЄС 2015/751 встановлює граничні ставки: 0,2% для дебетових карток і 0,3% для кредитових. В Україні відповідні законодавчі пропозиції вже підготовлено, включно з правом торговця обирати, картки якого банку приймати.
2. Другий – Verification of Payee. Відповідно до Регламенту 2024/886, перед авторизацією платежу система має перевірити, чи відповідає ім’я отримувача його IBAN. Простий механізм, який у Нідерландах за вісім років роботи знизив шахрайство з переказами на 81%. Україна будує цю інфраструктуру, але рішення про конкретну модель впровадження ще не прийнято.
3. Третій — відповідальність банків за шахрайство з соціальною інженерією, відповідно до PSD3. Якщо клієнта обманом змусили самостійно переказати гроші, банк більше не може просто сказати «ви самі підтвердили операцію». Установа, яка не вжила достатніх заходів захисту, несе відповідальність за збитки.
4. Четвертий – доступ до рахунків з базовими функціями і послуга передавання рахунку (Директива 2014/92). Кожен резидент ЄС має право на базовий банківський рахунок незалежно від фінансового стану. Послуга передавання – можливість перенести рахунок з усіма реквізитами і підписками в інший банк без клопоту.

Невідворотність є. Скептицизм — теж

Жоден учасник ринку не заперечує, що ці зміни відбудуться. Питання в іншому: в якій послідовності, з якою пріоритетністю і в які реальні строки. Там, де достатньо НПА НБУ, регулятор може діяти швидко. Там, де потрібні зміни до законів – процес інший. Верховна Рада, комітети, погодження з Кабміном, публічне обговорення. В умовах воєнного стану законодавчий процес не зупинився, але став складнішим і менш передбачуваним. Дедлайн 31 грудня 2027 року – це орієнтир НБУ, а не юридично обов’язкова норма для парламенту.

Головна несправедливість

Є аргумент, який ринок озвучує все голосніше, але який рідко потрапляє в офіційні документи.

Країни, що вступали до ЄС впродовж останнього десятиліття – Хорватія, Болгарія, Румунія – адаптували свої фінансові ринки вже в статусі членів. Вони мали перехідні періоди, підтримку структурних фондів ЄС і, головне, чітку дату вступу. Їхні банки знали: з цього дня норми ЄС діють прямо, і готувалися відповідно.

Україна опинилася в принципово іншій ситуації. Вона бере на себе зобов’язання наздогнати ЄС до вступу, який станеться невідомо коли. Інвестуй зараз – в умовах війни, з обмеженими ресурсами – щоб відповідати стандартам ринку, куди ти ще не вступив і дата вступу якого невизначена. Це свідомо нерівні умови для вітчизняних фінустанов порівняно з колегами з країн, що вступали раніше.

Переліцензування під час війни – не перший і не останній раз

Окремий розділ регуляторної реальності – переліцензування небанківського еквайрингу (і не тільки). НБУ оновив визначення еквайрингової діяльності у 2025 році, встановив дедлайн для адаптації, потім продовжив його. Зараз 31 компанія ще в процесі отримання або розширення ліцензії.

Для тих, хто стежить за ринком давно: це вже вдруге. Небанківські еквайри проходили переліцензування після набрання чинності Законом «Про платіжні послуги». І ось знову нові ознаки еквайрингу, нові вимоги, новий дедлайн. У воєнний час, коли компанії і без того працюють в умовах постійної невизначеності.

Переліцензування під час війни – це не просто адміністративний клопіт. Це відволікання ресурсів, юридичні витрати і операційні ризики для компаній, які паралельно намагаються розвивати бізнес і тримати команди. 

Interchange: коли сама Європа ставить під сумнів власне регулювання

У 2025 році Європейський суд аудиторів (ECA) опублікував доповідь, яка прозвучала неочікувано відверто: немає жодного механізму, який би зобов’язував Єврокомісію переглядати граничні ставки interchange на регулярній основі. Десять років після введення обмежень – і жодного офіційного аудиту ефективності.

А результати, якщо дивитися на дослідження, невтішні. Ціни для торговців після введення граничних ставок у ЄС фактично не знизилися: банки і платіжні системи компенсували втрачені доходи через інші збори – за обслуговування терміналів, схемні комісії, обробку транзакцій. Дослідження по Іспанії, Австралії та США показують одну й ту саму картину: регулювання interchange перерозподіляє, а не скорочує витрати. Натомість споживачі відчули зміни дуже конкретно: програми лояльності згорнулися, безкоштовні картки подорожчали, кешбек зменшився або зник. EuroCommerce – галузеве об’єднання європейських торговців – у заяві до десятиріччя IFR у червні 2025 року підтвердило: очікуваного зниження витрат на еквайринг так і не відбулося.

Для України, яка зараз готується імплементувати ці самі норми, десятирічний досвід ЄС – важливий урок. Не про те, як правильно регулювати interchange. А про те, чи варто його регулювати взагалі. Результат виявився протилежним задуму: торговці не заощадили, споживачі втратили. Можливо, це саме той випадок, коли найкраще регулювання – його відсутність.

Регуляторна незавершеність як окрема проблема

Паралельно з євроінтеграційним марафоном ринок стикається з проблемою, яка існує вже сьогодні: регуляторна незавершеність у поточному законодавстві.

Типова ситуація: ліцензований учасник ринку, технічно готовий до запуску нового сервісу, зупиняється перед масштабуванням. Одні норми вже оновлені під нову реальність платіжного ринку, інші залишилися в редакції п’ятирічної давності – і в цьому зазорі немає чіткої відповіді на запитання «а нам це можна?». Замість інновацій – комплаєнс. Замість розвитку продукту – юридичний аналіз. І саме зараз на ринок накочується новий вал євроінтеграційних вимог.

Що насправді потрібно

Євроінтеграція платіжного ринку – це правильний напрямок. Але ефективна імплементація потребує не просто дедлайнів, а двох речей одночасно: чіткої пріоритетності стрімів з урахуванням реальної євроінтеграційної перспективи; і чесної розмови про перехідні механізми для тих норм, де українські установи об’єктивно опиняються в нерівних умовах.

Дедлайн – це орієнтир. Але гонитва за абстрактною датою в календарі без оцінки реальної готовності і доцільності кожної норми – це спроба бути святішим за папу римського. Причому за власний рахунок.

5 червня 2026 р., Олександр Карпов, директор ЄМА